Поезія вільної боротьби

Спортивне дійство високого рівня проводиться тут не вперше. Робота молодого ініціативного тренера-викладача Снятинської ДЮСШ Івана Курилюка дає можливість сільським хлопцям та дівчатам досягати високих спортивних вершин.

До нього, колишнього вчителя географії, який надав перевагу вихованню чемпіонів, мов пташенята, горнуться дітлахи не лише з навколишніх сіл. До Джурова дітей на тренування батьки щодня привозять зі Снятина та сусідньої Чернівецької області.

На базі джурівського клубу «Ластівка» проводяться міжобласні навчально-тренувальні збори для юних борців з Полтавської, Запорізької області та міста Хмельницького.

Таку велику популярність пан Курилюк пояснює великою любов'ю до своєї роботи.

«Культивувати вільну боротьбу в селі розпочав ще мій батько, який і зараз працює вчителем фізкультури в сільській школі, - розповідає пан Іван. - Любов до спорту він привив і мені. Адже в родині, де батько був тренером, а мати - вихователькою в дитячому садку, тільки й мови було, що про тренування, змагання та виховання дітей. Хіба міг я вирости інакшим?».

Зал, де зараз займаються хлопчаки, - один з найкращих в Івано-Франківській області. Але так було не завжди: колись планувалося, що саме в цьому приміщенні сільська молодь гартуватиме м'язи і дух. Але, на жаль, у залі довго була пустка без води та газу. Ніхто не хотів вкладати сюди гроші. Приміщення валилося.

«Та мені в житті щастить на зустрічі з добрими людьми, - усміхаючись, мовить пан Курилюк. - Не знаю, чи мали би ми такий зал, якби не допомога багатьох людей. Ось прийшов до мене Ярослав Герман зі Снятина і просто запитав, що нам потрібно. І мовчки почав допомагати. Разом з ним Володимир Томаш, Володимир та Роман Шувальські. Богдан Білейчук, Олександр Ферлей, Ярослав Джелеп, Михайло Блясецький. Зараз їхні діти - мої вихованці, і я усім цим людям дуже вдячні».

Чимало грошей витрачено на обладнання залу. Ось лише один мат коштує 50 доларів. а тут є 72 мати, великий борцівський килим, який знайдеш не в кожному залі столиці, найновіше спортивне обладнання. Усе це - коштує кругленьку суму. Із фінансами допомогла сільська та районна влада, але в більшості кошти надходять від приватних осіб.

Процес підбору майбутніх чемпіонів у пана Курилюка простий.

«Якщо дитина прийшла в зал, і в неї горять очі вона хоче тренуватися, - то її з часом підкоряться спортивні вершини».

За 15 років праці тренер ще нікому не відмовив. І жодного разу не помилився при відборі. І хоча заняття вільною боротьбою рекомендовано починати з 10 - 12 років, у Джурові тренуються й семирічні хлопці. Деякі з них ще й до школи не ходять, а вже мають спортивні успіхи.

У покутське село до знаного тренера привозять дітей, які навіть були звільнені з фізкультури, а тут за кілька років вони ставали чемпіонами України.

«У вільній боротьбі важливий характер, - каже тренер. - Не всі мої вихованці стануть чемпіонами, але я впевнений, що всі вони стануть справжніми чоловіками, із сильним вольовим характером, міцним здоров'ям, без шкідливих звичок, які здатні відповідати за свої вчинки й слова».

Для багатьох хлопчаків боротьба починається із перемог над собою, поганими звичками, лінню, комплексами. Звичайнісіньких сільських хлопчаків, які часто бачать пиятику, бруд, чують міцне слівце та, здавалося би, мають мало перспектив у житті, за кілька місяців тренувань, не впізнати.

Пан Іван слідкує, аби всі його вихованці добре вчилися, були вихованими і чемними та застосовували своє вміння поза залом тільки у випадках, коли є загроза життю і здоров'ю оточуючих або власному.

А ще наснаги до спортивних звершень джурівським борцям надає... поезія.

«Нам треба руйнувати стереотипи, що всі спортсмени, а особливо ті, які займаються силовими видами, люди в інтелектуальному та культурному планах обмежені, - жваво продовжує чоловік. - Тому мої вихованці вивчають напам'ять вірші, пишуть щоденники. Дехто й сам намагається писати перші поетичні рядки. І, знаєте, добре виходить. Їхні творіння надають сил перед відповідальними змаганнями. Зрештою таке поєднання настільки добре впливає на вихованців, що я натішитися не можу, настільки діти змінюються».

Чимало вихованців Івана Курилюка зараз провідні борці України, навчаються у спортивних вузах Львова, Чернівців, Івано-Франківська, виступають за різні клуба і тішать тренера спортивними перемогами.

А починається усе з перших кроків з поваги до себе, товаришів. Тренер навчає чистоті, порядку, дисципліні та працелюбності.

«І при цьому я працюю над собою, - каже покутянин. - Під час роботи з дітьми треба проганяти поганий настрій, адже вони як лакмусовий папірець одразу ж визначать фальш і позерство. І вже наступного разу на тренування не прийдуть. У цьому й відмінність роботи тренера від роботи вчителя фізкультури в школі, адже до школи діти прийдуть, а тренування можуть і залишити».

Із дітьми пан Курилюк суворий і справедливий, але без особливої ніжності. Преваги не надає нікому.

Разом з дітьми джурівський тренер виховує й ...батьків, чимало з яких його колишні вихованці. Вони приходять у зал вже зі своїми синами й доньками, відвідують тренування, дивляться на успіхи та поразки.

На думку пана Курилюка, великий відсоток спортивного успіху дітей - це підтримка родини. Займатися вільною боротьбою приходять й діти з неблагополучних, неповних сімей. Над такими тренер, спонсори та батьки інших дітей беруть шефство, часто допомагають й матеріально.

Успіху тренеру додають сильніші колеги.

«Добре, коли є на кого рівнятися, - каже пан Курилюк. - Я маю добрий приклад роботи Заслужених тренерів Ігоря Барни, Олександра Єжова, Віталія Футумайчука, які виховали чемпіонів світу, призерів всеукраїнських змагань. Ось і тепер на «Першу ластівку» приїдуть мої друзі з усієї України, привезуть своїх хлопців, покажуть хто, як і чого навчився. Потім всі робитимемо висновки».